Гени

Якось в юності моя мама, гуляючи з подругами парком, бухнулась на лавочку. І все б нічого, та з неї чомусь стирчав великий іржавий цвях. Ну, думаю, іржавим він став пізніше, коли ця пригода стала обростати в спогадах новими яскравими деталями... Але факт лишається фактом: мама нанизала на цвях ногу. Було це у військовому містечку, тож в медпункт потерпілу доставили солдати. По-королівськи — просто на лавочці. Півжиття я по-доброму сміялась над цією історією: мовляв, як можна було не помітити, сісти просто на нього, як комічно виглядала та картина зі солдатами, що пруть лавку, на якій сидить дівчина... ну і все таке. Аж поки минулого літа...

Ні, я не сіла на лавку з гвіздком. А пішла власним шляхом. Свій гострий проникаючий предмет я здибала просто посеред газону. З дитинства люблю ходити по траві босою. Власне, нині обожнюю проводити літні хвилини в батьківському саду напару з газонокосаркою. В місто я повертаюсь ногами Шрека: зеленими, бо свіжий трав’яний сік не так просто відмити, і розпухлими, бо я додумалась насіяти конюшини, над якою рояться бджоли. Втім, після чергового дошкульного укусу я таки стала взуватись. Тим паче, що у моєму розпорядженні лишалися вечори, коли всі бджоли вже давно поснули і бачать солодкі сни в своїх смугастих піжамах. Тож, перше, що майнуло в голові, коли відчула гострий біль в нозі, — напевно, я знаю про бджіл не все. Може, існують бджоли нічної зміни? Бджоли-трудоголіки, бджоли-сновиди, бджоли-сови? А що, хто б відмовився від баночки меду з нічної фіалки, з місячним пилком? Втім, все це я понавигадувала щойно, а тоді мене більше хвилювало, що з ногою. Яким же було моє здивування, коли я побачила у ступні... голку їжака. Так, це можливо: я знайшла голку в копиці сіна. Ну, тільки сіно ще росло:)