Пекельна утопія

(за мотивами казки І. Франка “Як Русин товкся по тім світі” та роману Р. Іваничука “Манускрипт з вулиці Руської”)

І

Сьогодні у Елли Дупко найважливіший день в житті. До неї на інтерв’ю з’їдеться преса з усього району. Щоправда, привід дещо несвятковий — трагічна загибель її цивільного чоловіка... Та це не означає, що вона має осоромитися на всю Ленівку... тобто Оленівку. Ленівка, колись начебто названа на честь вождя світового пролетаріату, в рамках лагідної декомунізації перетворилась на Оленівку - чи то на догоду власницям найпопулярнішого місцевого жіночого імені, чи то на честь оленів, яких зроду тут ніхто не бачив, — внести ясність у це питання, що викликало неабиякі дискусії серед місцевого люду, ще мала в ході наступного засідання сільська рада. Та Еллочку це не обходило. Зранку вона вбралась у пошиту вчора сукню — таку, знаєте, що має бути в кожної ефектної жіночки, - з класичним леопардовим принтом з поодинокими червоними трояндами та чорними гіпюровими вставками в найспокусливіших місцях. Все це багатство мало символізувати силу та непохитність української жінки, нестримну жагу до життя та легенький натяк на бажання бути слабкою. Доповнивши образ копитоподібними (бо ж село) туфлями на шпильках та чорною (бо ж траур) хусткою, Елла полетіла до найкращого і єдиного місцевого салону краси. В “Ля Фам Фаталь”, що розміщувався в будівлі колишнього сільмагу, якраз між ритуальними послугами та прийомом склотари, клієнтці наростили вії та нігті, намалювали чорні брови та спорудили солом’яну стріху на голові. Всю цю красу з голови до ніг закріпили лаком з діамантовим блиском. Елла Дупко була готова до головного тріумфу в своєму житті.

Побачивши кореспондента районної газети “Зоря криміналу”, грузну жіночку передпенсійного віку у в’язаній кофті невизначеного кольору, окулярах з роговою оправою та великим блокнотом, Еллочка дещо здулась. Журналістка сухо уточнила деталі, висловила співчуття і поспішила відбути на останній рейс автобусу.

Еллу накрило хвилею обурення. І це все? А як же її почуття? Чому нікого не цікавить, як воно — лишитись без чоловіка, коли тільки почали нормально жити... Взяли в кредит новий айфон, після кількох тижнів у чергах таки оформили ті нові паспорти... правда, поки нікуди не збирались, та все ж... і ця їх справжня гордість — єдина в селі чорна беха на єврономерах. Журналістка щось там патякала про лису гуму і велику швидкість, про ожеледицю і день народження... Яке вони мають право? А судді хто? Так, на зимову гуму поки не вистачило, та через пару років вони б напевно... всі хочуть мати машину, не тільки ж владі жирувати... Не те, щоб її чоловік був ідеальний, ні. Та й треба ж було з кимось сім’ю будувати. Хоч і називав її бабою. А вона ж женщіна в самом соку. Пєрсіковом. Його любить найбільше. Елла змахнула з вії стразу і попливла на кухню.

ІІ

Пересічний розплющив очі й побачив світло в кінці тунелю. Це був чоловік середнього віку, середнього зросту й середньої ваги. В усьому середній, чи то пак посередній. В руках він тримав пакет улюбленої мережі супермаркетів — синій, з трьома червоними літерами. Пересічний прямував до світла, поки в очі йому не кинувся дорожній світлодіодний вказівник: направо — рай, наліво — пекло. Аж тут отямився, що нема машини. Його беха лишилася там, на землі, в кюветі. Чомусь згадалась прабабця зі своїми розповідями, з яких сміявся, - про утоплеників, які забирають людей на той світ. Невже і його беха?

Тим часом чоловік вийшов з тунелю і став перед дилемою. Наліво все життя ходив, та й чому мав би потрапити в пекло, хіба гірше всіх? Тож почвалав до раю. Не зглянувся, як потрапив на прикордонний пункт. Зайняв електронну чергу, просто як тоді, коли паспорт отримував. Дивина! Мав заповнити бланк. І тут бюрократія! В графі гріхи позначив галочкою варіант “незначні”; в розділі благі справи відмітив “важко відповісти”; серед досягнень вписав беху; поставив прочерк навпроти ввозу заборонених товарів. Просто перед ним через турнікет пропустили групу хлопців, що тепер прямували до скляних автоматичних дверей з малопримітною табличкою “Рай”. Поки стояв у черзі, прислухався до їх розмови. Говорили по-нашому, свої, значить. Але дивні якісь — у одного не було ніг, інший весь якийсь дірявий, ще один в лахмітті, смердючий. Його думки перервала привітна дівчина, що простягнула руку по його папірець. Щось там подивилась, звірила і поставила штамп. Повернула бланк зі словами: “Вибачте, вам не до нас”. Пересічний не міг повірити вухам і очам, що вп’ялися в червоний штамп “Вхід заборонено”.

— Чому? — видихнув.

Потягнувся до горла і аж тут зрозумів, що досі тримає в руці пакет з наїдками.

— А! Забув задекларувати! — полегшено просяяв — Тут дрібниці, до чаю. Може, домовимось якось?

І з люб’язною посмішкою простяг пакет дівчині. Наштовхнувшись на погляд-докір, висловив здогад:

— На дієті? Та куди вам? Ви і так красуня! Якби ми з вами зустр...

— Корупція і лестощі в раю? — перебила його дівчина.

— Хіба ж це корупція, голубонько, нам, простим людям якось виживати треба. Подивіться лишень на нашу владу, хоч я її, звісно не вибирав ...

— Влада ваша відповідатиме сама за себе, у нас всі рівні перед законом.

— І тут казки. Розчарувався я у вашому раю! — презирливо крикнув Пересічний, забрав свій пакунок і збирався було рвонути з місця, як звик на бесі, але почув далеке “Рабів до раю не пускають!”. Озирнувся і побачив тих голодранців. Вони стояли в дверях раю, усміхнені, сяючі, цілі, наче й не були ушкоджені. “Ага чув уже, з цього все й почалось, з майдану вашого... дострибались... долар по 30... ковбаса по 2,20... війна... яка несправедливість... геополітична катастрофа... там нормально жити не давали і тут те саме, кому потрібен такий рай?” - і незчувся, як бурмочучи собі під ніс звичну мантру, дістався неонової яскравої вивіски “ПЕКЛО”. Гарно. Наче вивіска того ресторану, де суші їв, ці, з сирої риби, альденте. Дивина, ніякої тобі застави на вході, папірців, черг. Пересічний обережно прочинив шикарні двері, зазирнув. На червоному хіднику стояла приємна дівчина. Широко усміхнулась:

— Заходьте, ласкаво просимо!

Пересічний простягнув їй бланк, та вона лише розсміялась:

— Залиште собі на згадку. Або підітріться:)

Несподівано ззаду його ногу обхопила страшна потвора. І стала здійснювати протиправні дії сексуального характеру.

— Цербер, фу! — крізь сміх вичавила дівчина.

Потвора кинула ногу, підбігла до дівчини та стала лащитись до неї.

Чортовка одягла прибульцю на шию вінок зі штучних квітів з чорним іменним бантом та простягнула коктейль.

— Смола? — приречено спитав Пересічний.

— Абсент, коньяк, шампанське... всі напої світу в одному.

— Я не розумію, яке ж це пекло? Де чани зі смолою, в яких варяться грішники? Де тортури? Запах сірки? Муки? Страх?

— У вас, Пересічний, якісь середньовічні уявлення про пекло. Чому тут має бути так, як хоче Бог, у нас владика чорт — його й порядки.

Вони йшли червоною доріжкою повз приголомшливі краєвиди.

— Чули про смертні гріхи? У них є зворотній бік. Скажімо, лінь — двигун прогресу. Обман може бути на благо. А красти можна по-різному: позичити, повернути, визволити... Зрештою, вся ця філософія - основа пекельного благополуччя. Ви ж бачите, у нас тут не якийсь там рай з його папірцями, а автоматизована система АД.

Вона зірвала велике червоне яблуко і простягла Пересічному:

— Заборони тут заборонені.

— Виходить, пекло - справжній рай! В чому ж зрада?

— Власне, є дещо. Ми не можемо покинути пекло, але раяни мають право відвідувати нас. У вигляді різних гризот: докорів сумління, нав’язливих страхів, щемливої ностальгії. До особливо товстошкірих товаришів вони з’являються у подобі комах. До видатних — цілими роями. Жалять, лізуть в очі, дзижчать, дратують і набридають. Псують весь кайф, коротше. Ми прийшли. Зараз вас прийме наш генсек.

Дівчина провалилась крізь землю. Пересічний із насолодою вкусив яблуко і побачив хробака, що дивився на нього величезними, якимись наче знайомими очима. Але чиїми? Чортівня якась! Чоловік з огидою викинув дозволений плід.

ІІІ

На видноколі з’явилась маленька цяточка. Щомиті вона збільшувалась і збільшувалась... аж поки не перетворилась на маленького чоловічка. Він злегка припадав на одну ногу і періодично відмахувався від чогось невидимого. Чоловік наблизився і, кашлянувши, тихо відрекомендувався :

— Гєнєральний сєкрєтарь Адской народной республікі Жутін.

Пересічний з цікавістю розглядав свою нову владу: чиновник мав маленькі свинячі очі, з вилинялого рідкого волосся стирчали два кришталеві роги, усіяні стразами Swerdlovski, на лобі переливалась рубінова зірка; одягнений чомусь у кімоно; голова генсека була у скляному шоломі, що чи-то мало свідчити про претензії на космічне господство, чи, що більш імовірно, слугувало захистом від зелених мух, що вічливо повзали по склотарі на голові генсека. Весь цей образ “з миру по нитці”, здавалось, от-от розпадеться, та, на щастя, був стягнутий до купи величезними металевими скріпами. Пересічного не покидало відчуття, що вони уже десь бачились, чи жили поблизу, чи рідню спільну мали... Раптом його підкинуло від радості:

— Брате! Старший брат!

Жутін прищурив очі. Пересічний не вгавав:

— Я хохол, укрАінец я!

— А, младшенькій... сало єсть?

Через якихось пару хвилин вони сиділи за столом, накритим з пакета Пересічного. Точніше, спершу Жутін викликав скатєрть-самобранку, яка збила з ніг новоприбулого, а відтак вирвала з його рук провіант і самонакрилась. Після кількох чарок пекелівки розмова потекла лавою. Жутін повідав Пересічному про свої печалі: про камуфляжних мух та проблеми з травленням, що призводять до неконтрольованого виділення кубів газу, через що баби ним гидують. Дружина і коханка надумали йому рогів понаставляти, та він їх переграв: роги взяв, а від зрад відмовився. Пересічний також не відставав. Скаржився на колишню злочинну владу, що задавила його бізнес в зародку. Мовляв, надумав заснувати старт-ап — друкувати сміття на 3D- принтері та експортувати його до європейських країн, а то у них уже дефіцит власного. Та він так і не зміг взяти кредит на принтер... Але добре, що тепер матиме хорошу владу!

— Папєрєднікі — з розумінням кивнув генсек — Нічєго, видєлім тєбє каморку, обустроішся, заживьош...

Розходились кожен зі своїми думками. Пересічний відчував себе героєм індійського фільму, в якому брат нарешті відшукує брата. Жутін обмежився лаконічним “Панаєхалі!”

IV

Минали дні, минали ночі... Пересічний впорядкував і розширив свою комірчину до справжнього палацу. Котли, вила та граблі, що він їх тут знайшов, і які припадали попелом з часів середньовічної пекельної інквізиції, відчистив та поскладав на задньому дворі — ніколи не знаєш, що, де, коли знадобиться. Мав тачки й золотий унітаз. Коханок. Полюбив місцеву кухню, особливо грибну юшку з блідих поганок та чай з болиголову. Ну й звісно борщ. З борщівника Сосновського. Виписував “Пекельну брехню”, ходив до місцевої церкви. Спочатку, правда, його дещо бентежили образи великомучеників, серед яких особливою пошаною користувалось двоє вусатих дядьків... Та набагато більше його хвилювали хробаки, що витріщались на нього геть з усіх продуктів. Інколи відвідував старшого брата, але став помічати пиху і зневагу у владних очах. Згодом Жутін і зовсім перестав приймати Пересічного.

Одного разу, повернувшись додому, він застав там цілу ватагу чортів в рогатих шапках з рубіновими зірками. Вони оголосили себе новими хазяями його обійстя. Повикидали за ворота його речі. Полетів на всіх парах до старшого брата, по захист та справедливість. Та вдома його не застав. Двері відкрила коханка — спортсменка, чортівка і просто красуня — дєвіца Кабанова. Вона повідомила, що Жутін у відрядженні в раю.

— Як у раю? Туди ж не можна...

— Ето вам, простим бєссмєртним. А он еліта, царь і ... чорт!

Зненацька гримнув землетрус:

— Што?! На чиє місце зазіхаєш?

Величезна блискавка на місці спопелила дівицю. Пересічний повертався по свої речі, бурмочучи під ніс щось про чергове розчарування. Запримітивши серед купи непотребу, який завжди був сенсом його існування, ті самі котли, вила та граблі, він раптом вигукнув:

— Ах так! Оголошую Майдан!

V

Діставшись до самісінького центра пекла, де клекотіли сотні вулканів і тріщали люті морози, Пересічний розбив намет і став чекати. День, другий... місяць, другий. Але нічого не відбувалось. Коли чоловік уже геть зневірився і вкотре розчарувався, повз його намет проходив старий козарлюга.

— Туристичний похід, онучку? — поцікавився дід.

— Майдан влаштовую. А ви справжній козак?

— Дай-но я тобі покажу, як то робиться...

— А вам навіщо?

— Маю борг.

— Що ж ви тут робите, як були на Майдані?

— Хіба Майдан святі робили? Звичайні люди, грішні, як і всі.

І закрутилось-завертілось. Старий Шароваренко звідкись привів сотні людей. А ті сотні привели ще сотні. Було гамірно і весело. У казанах варився борщ. Дівчата співали і малювали плакати. По периметру наметового містечка порозкладали граблі і понасаджали часнику. Серед юрби траплялись і класичні персонажі — жінка з косою і чоловічок з вилами. Вони вальяжно походжали туди-сюди. У всіх інших була якась робота. Всі були чемні і привітні, готові підставити плече. Це нагадувало мурашник. До речі, про комах: до майданівців приєдналися раяни. Тож серед лозунгів лунали “Рай і пекло разом!”, “Разом — сила!”, “Рай-во-лю-ція”. Пересічний бачив і відчував таке вперше. Вперше прийшло до нього і справжнє кохання. У натовпі він зустрів струнку зеленоволосу дівчину. Вона була у сукні із золотих леліток, що нагадували риб’ячу луску та чорній бронежилетці, на ногах - грубі черевики, на руках — шкіряні браслети.

— Як звуть тебе, красуне?

— Кубишка.

— Яке чудне ім’я.

— Болотна лілія. Русалка я. Іди полоскочу.

— Ти тут сама? Не страшно?

— З колєжанкою. Маріє, йди сюди. Знайомтеся. Кривава Мері. Готка. Колишня відьма. З Конотопа.

— То ви того... цей... разом... тобто пара? - збентежився Пересічний.

— Та ні — розчервонілися дівчата.

— То будеш зі мною. Дай руку, Кубо.

VI

До Жутіна прийшли представники мітингарів — Пересічний і Шароваренко.

— Так ето ви, хахли, всьо заварілі?

— Хохлів там нема.

— Ну, украінци — одін чорт.

— Нас нема.

— Как нєма? Я что, не віжу?

— А так, нема! — Шароваренко прокашлявся перш ніж почати лекцію — Історія та довга і сягає своїми коренями сивої давнини. Згадайте хоча б Валуєвський циркуляр 1863 року, згідно з яким “ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може”, або заяви Путіна про те, що Україну придумали...

— Что ви мнє пасту на рога матаєтє. Чєго хотітє?

— Справедливості.

— Нєт такого слова. Нє морочьтє мнє голову, я ітак уже в нємилості у вєрховного, точнєє, у ніжнєго. Тут жє раянє, ето уже мєждународний скандал!

Після невдалих переговорів Жутін міркував, як позбутися Майдану. Бо це ж пекло: вбити неможливо, замочити у сортирах теж, навіть вигнати не вийде! Хіба що...

VII

Ввечері Пересічний, Куба, Мері й дід традиційно зібрались навколо невеличкого вулканчика. Він тихенько булькав і викидав поодинокі жаринки, освітлюючи лиця майданівців, зігріваючи їх серця й руки. Раптом згори донісся дивний шелест і пронизливі крики. Шум ставав усе гучнішим. Ультрамаринове небо, засіяне зорями, почорніло. Орда хижих птахів атакувала згори. Кільце над Майданом стискалось. Ця зброя була спрямована проти раян, що в пеклі набували подоби різноманітних комах. Сонечки і цвіркуни, мурахи і бабки... люди - всі принишкли. Час зупинився. Коли трагічний кінець уже здавався неминучим, у кільце влетіла куля-блискавка; і розсипалась на сотню сліпучо-білих метеликів. Майданівці аж заохали від такої краси, і лише Шароваренко втягнув голову в плечі і закрив свої вицвілі очі.

— Хто вони? — прошепотів Пересічний.

— Небесна сотня.

— Що з вами, діду?

— Я не справжній козак. Лише вдавав. Вдягався так, аби нагадувати людям, якого вони роду. Але перед самісіньким штурмом Майдану, там, в Києві, я злякався і втік. Сотня білих метеликів — моя кара. Очі сліпнуть щоразу, як бачу їх.

Мов глядачі на величезному стадіоні, присутні спостерігали за драматичним видовищем. Метелики щосили кинулися врозтіч, птахи за ними. Чорні зіштовхувалися, вдарялися, злилися і кидалися знов. Білі ухилялися, вислизали, заманювали і втікали. До монохромного броунівського руху різнокольоровими крапельками, цяточками долучались сміливці з натовпу. На землю то тут, то там падали биті птахи. І розчавлені комахи. Зрештою, в ту ніч хижаки відступили.

Тривалу мовчанку обірвав Пересічний.

— Є ідея! — вигукнув він і негайно поділився планом з товариством.

— Друзяко-чортяко, а ти не такий вже і пересічний! - зауважила Куба.

VIII

Наступного дня після ситного обіду Жутін поспішив усамітнитись в кабінеті. Так він робив щоразу, адже саме в цей час починав газоточити. Яким же було його здивування, коли побачив своїх постійних супутників, камуфляжних мух, що наближались до нього ... з палаючими сірниками!

І він взмолився:

— Раді всєх ґрєшніков! Спасі і сохрані!

— Іди до Бога! - процідив чорт (© Р. Іваничук).

Невдовзі до Жутіна завітали мітингарі. Двері знову відчинила дівиця Кабанова і з порога заявила:

— Он умер!

— Як умер? А ми? - розгубився Шароваренко — Дідько, вкотре всіх переграв!

— В пеклі? Це неможливо! — парував Пересічний.

— Ето жить вєчно на зємлє — нєможліво. В аду возможно всьо! — кинула вдівиця Кабанова і хряпнула дверима.

Втім, ще десятки років пеклом гулятимуть конспірологічні теорії про те, що Жутін зовсім не помер, а осідлавши чорного стєрха, полетів будувати жуткій мір деінде. А ще подейкували, що, тікаючи, Жутін вляпався в чорну діру, ну, або чорна діра вляпалася в нього — залежно з якого боку дивитися.

А тим часом Пересічний з Шароваренком повертались на Майдан з переможною звісткою. Дорогою дід спитав:

— То що з твоїми хробаками? Ти збагнув, що за кара?

— Ти здивуєшся, діду, але в пакеті, що його приніс із того світу, були зіпсовані цукерки. З хробаками. От вони і розповзлись повсюди.

— А їх очі?

— Сам розсуди: якими б ти дивився очима, якби ні сіло ні впало живцем у пеклі опинився?

Уже за мить Пересічний з Кубою робили селфі на тлі щойно встановленого пам’ятного знаку. На ньому був єдиний напис: “ТУТ БУДЕ РАЙ!”