ТРАХТЕМИРІВ

Майже рік, переминаючись з фрази на фразу, підступалась до цих спогадів. Інколи про подорожі пишеться легко. Натомість деякі враження подібні до хвороби. Зі своїм інкубаційним періодом: потрібен час аби надати їм хоч якоїсь форми. Саме так виник цей геть не розважальний, зовсім не пізнавальний, з містичним нальотом текст.

Бувають місця, які ваблять попри запевнення, що дивитися там нічого. Якщо око не чутливе до ефектних краєвидів, дивитися в Трахтемирові й справді нема чого: явних “вартих кадру” слідів матеріальної культури, на які можна було б почепити охоронну табличку, не помітно. Бо ж приїжджають сюди не дивитися, а відчувати. Що відчувати? Хто на що здатний або кому як пощастить. Довкола — лишень шевченківські кручі з гоголівськими птахами, порослі диким лісом розлогі пагорби, некошені ароматні трави по пояс і ... ні, не тиша, яка б сюди так пасувала і якої жадає міське вухо, та про це пізніше. Виникає враження, що цей клаптик землі має дар самоочищення, стирає з себе будь-які сліди людського перебування, зарубцьовує рани. Він наче поза часом. Сам собі господар. Майже нічого тут не нагадує про кількатисячолітню присутність людини: ні про численні археологічні культури, ні про літописні руські міста, ні про замки і тричі відбудований Трахтемирівський монастир бурхливої козацької доби... Навіть від мисливського маєтка колишнього можновладця початку нульових лишилися тільки дві височезні обгорілі труби.

Дорога до Трахтемирова була виснажливою: після того, як нас покинув зв’язок, ми довго петляли звивистими шляхами між дачними товариствами під проливним дощем. З голови не йшов образ джунглів: вужик, яким ми їхали, здається от-от втече з-під колес в обійми нестримної рослинності. Після ретельних пошуків живої душі і численних розпитувань таки натрапили на потрібний напрям. Дорогою ледь розминулися з червоною автівкою, що зненацька вилетіла з-за повороту. Така собі пригода для міста, а в цих Богом незабутих місцях лишився тривожний осад. Згодом стало зрозуміло чому: за черговим поворотом виникла постать жінки зі спотвореним обличчям. Наблизившись, ми побачили у неї на руках маленьку мертву собачку. Йоркширського тер'єра. З очей жінки тік дощ. Червона автівка? Розчулена, лізу обніматись до нашого пса. На що отримую незадоволений фирк, адже заважаю “винюхувати ситуацію” через прочинене вікно. В такому дещо пригніченому настрої ми під'їхали до шлагбаума заповідника з написом “ТрахтИмирів”. І хоч ллє як з відра, ноги вже несли нас вимощеною широкою доріжкою. Наявність останньої здивувала, але згодом стало зрозуміло, що це не парк зустрічає туристів бруківкою, це — залишки чиновницьких розкошів. Ландшафтний дизайн колишнього маєтку не здивував: ряди височезних сріблястих ялин, між якими, певно, не дивно й генсека зустріти, бані-сауни, альтанка з видом на Дніпро, зарослий вертолітний майданчик, засипаний стиглими абрикосами... В центрі згарище будинку. Все це побудовано на колишньому козацькому кладовищі, з якого здерли 1,5- метровий шар. Звісно, цей страхітливий пам'ятник людському свинству минаєм швидко. І лише пес розчаровано оглядається на покинуті золоті плоди... Далі прямуєм (чи то кривуєм) лісами-ярами до величезного старого кладовища, яке часто називають козацьким. Власне, це місто мертвих — поодиноке свідчення існування тут колись Трахтемирова. Воно так не схоже на старовинні вишукані цвинтарі європейської знаті чи наші сучасні паради кричущого несмаку... радше нагадує стримані західні військові поховання. І хоч природа давно заволоділа цим місцем, однак крізь хащі все ще проглядається якийсь ритмічний лад. Рядки однотипних невеликих кам’яних плит прямокутної форми з висіченими хрестами і півмісяцями. Подекуди зустрічаються великі козацькі хрести. Атмосферу доповнює одна кричуща деталь — гуркіт гармат! За Дніпром військовий полігон, а там навчання в розпалі... Роздражнена уява вже починає змальовувати якісь картинки лицарської доби, аж доки погляд не починає ковзати по стертим датам. Кінець ХІХ ст. Ну ок, не козацьке кладовище, може нащадків. Посткозацьке:) Біля однієї могилки віком понад півтора століття свіжі квіти... Пам’ятають) Раптом за спиною надривний гавкіт. Здивовано обертаємось, адже наш пес взагалі не гавкає. Ніколи. Ниє, виє, співає, гарчить, бурчить, рипить... але не гавкає. А зараз стоїть, непорушно дивиться на портрет спочилої бабусі, точніше просто в її очі, і розривається... Читаємо прізвище: Однорог. Собаку не заспокоїти, наче не наш. Стало очевидно, що пора на вихід. Спішно йдемо. На ходу чіпляюсь за щось рукавом. Гарячково обриваю в’юнок, що вхопив мене за руку і НЕ ПУСКАЄ. Мені, завзятому переполоху, здається, вже було досить...

У страху очі завеликі, та у цікавості не менший апетит... Після паузи вирішили познайомитись з одним колоритним місцевим жителем (а їх тут всього кілька) на ймення Скіф. Розповідями про нього майорів весь інтернет: актор, митець, містик, знахар, історик, колекціонер, божевільний... ну і просто цікава людина. Яку на цьому величезному шматі землі ще треба було знайти. Пошуки його обійстя вирішено було розпочати під гаслом “ідем куди попало, якось та натрапим”. Намотавши пару кілометрів лісом-полем під дощем, минаючи покинуті радянські бази відпочинку, спускаємось до Дніпра. На самому краєчку берега широчезної ріки, від якої віддавало болотом, як сонечко вночі, притулилась маленька українська хатка, що потопала в квітах і була обрамлена садочком з тином. Як з картинки. Або казки. І, не повірите, в ній жила добра бабуся, яка пригостила нас козиним молоком і найсмачнішими в моєму житті налисниками. А я ж завжди, як тільки потрапляю в село, намагаюсь добути улюблене козине молоко) Всередині хатина була схожа на вибілену печеру. Господиня зауважила, що ми не просто так до неї прийшли і що місцевість ця відрізняється особливим норовом. Прогноз погоди не для Трахтемирова. Від грошей за випите-наїдене відмовилась, натомість запропонувала наступного разу завітати з гостинцями. Про Скіфа відгукнулась недобре: мовляв, не той, за кого себе видає, злодій. “Мій чоловік ще коли живий був, застав його, як він могилу розкопував, та як лупонув йому тою лопатою по спині... ще довго кривий ходив...”. Втім, відмовляти нас від знайомства не стала і навіть, як з-під землі, знайшла нам провідника. Ним виявився молодий чоловік, дещо схожий на хіппі, який саме завітав до неї в хату. Тож, свій шлях ми продовжили в компанії парубка, що відпочивав із трьома дітьми неподалік в хижині.

Господу Скіфа ми впізнали ще здалеку — по трипільським орнаментам на оштукатуреній глиною хаті. Замість воріт нас зустрічало старе покорчене дерево, силует якого здавався особливо монументальним: від вологи стовбур потемнів і набрав ваги. Одну з гілок дерева обвивав товстий канат. “Златая цепь на дубе том”- промайнуло чомусь в голові. Стукаємо в двері. Чується якась метушня і собачий галас. Після тривалої паузи нам відчиняє стрункий чоловік в джинсах і темній футболці, з довгим сивим волоссям. Наче перегаром, війнуло... російською говіркою. Поки ми долаємо скам’янілість, чоловік із завзяттям, послуговуючись незвичною для нашого вуха “бранною” лексикою, намагається “подружити” своїх домочадців із нашим собакою. Упевнившись, що місія нездійсненна, господар кидається останнім лайливим епітетом в найбільш галасливу свою співмешканку — маленьку собачку - і запрошує нас в дім. Ніяково вмощуємось на грубу дерев’яну лаву, роззираємось... Під низькою стелею на кам’яній долівці розмістились дерев’яні стіл і лави, численні полички з книгами, величезна піч, застелена килимом, картини, якийсь театральний реквізит, скульптури, зброя, музичні інструменти... Наче речі-безхатьки вдома. Часто люди запрошують оформити своє помешкання дизайнерів, тоді інтер’єр виходить стильним, але нарочитим і знеособленим. Втім, трапляються індивіди, природа яких - творити стиль з нічого, робити випадкове доречним, складне простим чи навпаки. Але вишенькою на торті цього інтер’єру виявилась величезна борза, що томно розляглась на печі. Її довгі худі кінцівки, горда постава , голова, ледь сперта на краєчок книжкової полиці, зверхній погляд мигдалевидних очей — все свідчило про те, що перед нами, простими смердами, щонайменше бариня:) А поки собаки впивалися один в одного очима, між людьми потекла розмова. Скіф, що й справді виявився росіянином, після акторських поневірянь у Києві, вирішив творити свій театр просто неба — у Трахтемирові. Колись він прибирав подобу древнього скіфа і, несподівано виринаючи з-за високих трав, поставав перед мандрівниками, яких занесло в ці краї. Саме завдяки таким перфоменсам він і отримав своє наймення. Господар довго і захоплено розповідав про своє знайомство з Іваном Миколайчуком, про історію, загадки і майбутнє Трахтемирова, про своє життя тут... Покидаючи скіфове обійстя, відчували стійкий театральний післясмак. Вистава одного актора.

Весь той час, що ми провели на півострові, на моїй шиї висів фотоапарат. Втім, жодного разу я про нього не згадала. Зайве. А на фото некошені трави Витачева — з тієї ж навколотрипільської поїздки.